Подкаст «У molo є питання» / 9 епізод
У такі турбулентні часи важливо рефлексувати на те, що відбувається зараз, та обговорювати контекст «нової реальності». Коли війна закінчиться, у нас з’явиться вікно можливостей почати щось нове, переосмислити життя, цінності та навіть нашу ідентичність. Про це треба думати вже зараз, щоб потім мати основу для майбутнього. У наших подкастах “У molo є питання” ми говоримо з молоддю про молодь, і про стани та позиції молоді у системі координат перебудови України у часі та після війни, виходячи з локальних, міжособистісних та внутрішніх викликів. Ведучий подкасту Олег Малець разом з гостями говорить про важливі речі, щоб врешті-решт молоді не стати втраченим поколінням.
SoundCloud: https://bit.ly/3wVvBZR
Spotify: https://spoti.fi/3RGtb9G
Apple Podcasts: https://apple.co/3CYqTi3
Google Podcasts: https://bit.ly/3BeWfj0
MEGOGO audio: https://bit.ly/39YAyJi
Подкаст "У molo є питання" реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні. Гостем дев’ятого епізоду став Олег Березюк, психіатр та психотерапевт.
У нашому матеріалі стисло переповідаємо дев’ятий випуск подкасту.
Сьогодні ми говоритимемо про фундаментальне питання безпеки, її сприйняття та архітектуру в нашому світі, зокрема, в Україні. Почнімо із того, як, на вашу думку, вплинула війна на життя молодих людей?
Війна Росії проти України не тільки змінила життя молоді, а й всіх людей, до речі, не тільки в Україні, а й в цілому світі. Вона забрала почуття безпеки. Як найпотужніший стресовий фактор вона змушує людський організм адаптовуватися, шукати будь-які інструменти, які б відновили це почуття безпеки, відповідно з ним і почуття стабільності та розвитку.
Здавалося б, термін “безпека” на слуху, про нього багато говорять, але як пояснити його простими словами? Що таке безпека?
Безпека - це стан, в якому людина впевнена за цілісність свого тіла, збереження свого життя, а також це стосується об’єктів її любові: батьків, дітей, коханих людей, родичів, знайомих. У класичне розуміння цього поняття так само входить і безпека власності чи місця перебування людини. До речі, крім реальних загроз, як-от війна, є й уявні загрози, тобто ті, які людина визначила собі суб’єктивно. Комусь може бути небезпечно в Харкові, комусь у Львові, комусь у Варшаві і так далі.
Оскільки ми є істотами біологічними, в основі системи почуття безпеки людини лежать видові інстинкти, які були вироблені протягом тисячоліть нашого філогенезу, тобто розвитку нас як виду Homo sapiens. Ці інстинкти направлені на збереження безпеки заради виживання та здатності розмножуватись і мають свої лібідозні або енергетичні двигуни, так звані потяги/драйви: потяг агресії, який включається при загрозі, і людина захищає себе або нападом, або втечею, якщо розуміє, що наступаюча сила є непереборною; потяг любові, який зближує людину з її майбутнім, з репродукцією.
Я поділяю думку деяких видатних вчених, зокрема одного із засновників психоаналізу Альфреда Адлера, який пішов далі, ніж його колеги, і висловив про наявність такого поняття, як соціальний інтерес. Професор Фільц, наш львівський психоаналітик, розглядає гіпотезу того, що соціальний інтерес є третім драйвом поряд з агресією і любов'ю. Він є внутрішнім інстинктивним бажанням і вмінням жити з навколишніми людьми. Таке вміння є важливим, бо кооперація з кимось та взаємовигода, яку ви можете приносити один одному, підвищують ймовірність виживання та репродукції. Соціальний інтерес, без сумніву, базується на унікальних характеристиках виду Людина розумна: мовленні, мисленні, здатності передавати інформацію крізь віки не тільки генетичним способом, але й методом передачі традиційних цінностей. Ізоляція від людей - поцілунок смерті. Коли людина починає віддалятись від суспільства, їй стає погано, і в такі моменти вона, навпаки, повинна йти назустріч йому.
Чи можна вважати Україну безпечною державою після 24 лютого?
Кожного дня в мирні часи нас може чекати будь-де багато небезпек як для фізичного, так і для ментального здоров’я. Проте, період гарячої фази війни, очевидно, мав більшу загрозу втрати життя як свого, так і своїх близьких. Говорити, що під час війни все гаразд означає бути поза межами реальності. А якщо ми втрачаємо зв'язок з реальністю - ми зменшуємо ймовірність свого виживання.
Наші ізраїльські колеги, які живуть у війні безперервно понад 70 років, кажуть, що люди повинні адаптовуватись до небезпечних умов життя шляхом створення додаткових правил, які нівелюють всі небезпеки. Чим більші загрози, тим більшими повинні бути внутрішня самодисципліна та дотримання цих жорстких правил поведінки. Якщо ми чуємо повітряну тривогу, ми повинні піти в укриття.
Що ми повинні вимагати від держави в контексті безпеки?
Ми маємо вимагати від держави інформування. Користуючись різними каналами інформації, держава повинна доносити до нас реальну ситуацію загрози, її рівень та найефективніші способи захисту від неї. Маючи ці повідомлення, ми матимемо розуміння ситуації, діятимемо згідно інструкції та будемо зберігати спокій. В іншому випадку - у нас формуватиметься недовіра. Якщо ж інформація буде недостовірною, неповною декілька разів, то її цінність ставатиме зовсім іншою для нас. До прикладу, якщо ми чуємо повітряну тривогу 5 разів поспіль у Львові, і 5 разів поспіль ракета не прилітає, нам потрібно пояснити, чому так відбувається, що це не помилка, не відсутність компетентності чи навмисні дії. Навпаки, цей результат є завдяки тому, що протиповітряна оборона спрацювала, і ракета не долетіла, бо, умовно кажучи, була збита у Вінниці, однак прямувала на Львівщину згідно з розрахунком наших фахівців. Саме в такий спосіб потрібно попереджати появу шкідливих думок в людей, які можуть коштувати найдорожчого - людського життя.
З 24 лютого в медійний простір, крім поняття безпеки, увійшло й поняття тривожності, яке наскрізь увірвалось в життя людей. До чого, на вашу думку, це може призвести?
У 80-90% людей це пройде шляхом адаптації, вони до цього пристосуються і будуть з цим жити. У 10-20% людей це перетворитися у посттравматичний стресовий розлад, який може мати різні прояви: астенічні стани, коли людина стає апатичною і не має ніякого бажання щось робити; депресивний синдром; більш складні синдроми, пов’язані із підвищеною збудливістю, агресивністю, появою нічних кошмарів, флешбеків (сновидінь наяву) і багато інших адекватних реакцій на неадекватні обставини постійного стресу. Існують також віддалені наслідки посттравматичних розладів, які на сьогодні не дуже добре вивчені, як-от: зниження імунітету та соматичні захворювання внаслідок хронічного стресу, різного роду інфекційні, онкологічні захворювання чи хвороби серцево-судинної системи. Аби цього всього уникати потрібно знижувати тривожність знову ж таки шляхом дотримання правил. В моїй практиці був пацієнт, який, на щастя, вижив під час однієї ракетної атаки на Львівщину, хоч був важкопоранений. І ось кожного разу, коли звучала повітряна тривога, у нього наступала панічна атака. Безсумнівно, він проходив медикаментозне та психотерапевтичне лікування, але була ще одна когнітивно-поведінкова інтервенція. Я порадив йому під час кожної тривоги негайно переходити в укриття, після чого у нього зникли панічні атаки і тривожність, і він не міг мені надякуватись за цей неймовірний інструмент.
Я часто чую, що з тими людьми, які звикають до війни, вживаються з нею, щось не так. Чи можна вважати, що у них наявні проблеми, чи така поведінка є цілком нормальною?
Це все в порівнянні. Безперечно, ми з вами всі будемо іншими людьми після цієї війни, оскільки аби вижити в умовах війни, ми використовуємо інструменти, які відрізняються від тих, яких ми застосовували в умовах миру. Звичайно, ми потім назад будемо пристосовуватись до умов миру, і це також буде не так легко. На жаль, зараз є багато людей, які ще продовжують жити в мирі, є байдужими до ситуації, кажуть, що “це все дурниці, це все пройде”. І такі люди дуже часто потрапляють в ситуації підвищеної небезпеки або ще й підводять до цього інших. Так, це все пройде, але тоді, коли буде мир; а поки ми в умовах війни, свою поведінку треба змінювати.
Чи можна говорити про якісь позитивні наслідки від того, що ми перебуваємо у стані стресу чи тривоги?
Уявна чи реальна загрози загибелі себе, своїх рідних, пошкодження своєї власності є найбільш деструктивними стресовими факторами. Стрес - це енергія, яка змушує організм знаходити ресурси для адаптації. І в цьому є великий плюс, проте ми повинні до цього бути готові. Якщо наш організм не має такого ресурсу, ми мусимо знайти його ззовні та реалізувати; якщо ми не знаходимо його ззовні, нам допомагають це зробити інші. До прикладу, люди, які мають посттравматичний стресовий розлад з вираженими клінічними ознаками, можуть потрапити в зону уваги фахівців у галузі ментального здоров'я. І те, що такі люди самі звертаються до спеціалістів, є неймовірною ознакою здоров’я, оскільки вони змогли відчути, що самостійно не адаптуються до ситуації і потребують допомоги. Якщо люди самі не приходять, їх приводять родичі. Це вже гірше, бо вони не є критичними до свого стану. А якщо цього не роблять родичі, тоді це справді сумно виглядає.
Взагалі людство зіткнулось із стресом, образно кажучи, з першої секунди свого існування. Загрози завжди були навколо нас: або напад тварин, або поява інфекційного захворювання, яке не лікувалось, і так далі. Людство завжди переживало стрес, однак протягом тисячі років воно придумало багато інструментів боротьби із ним. Мені дуже подобається цитата Шекспіра, який в свій час писав про посттравматичний стресовий розлад і давав інструкцію для виживання: “Печаль, яка мовчить, наповнює серце, зв’язує його і розриває його. Нехай печаль і сум говорять”. Тому для того, щоб пережити стресовий розлад, треба комунікувати з іншими людьми. Крім того, якщо ви відкриєте Біблію, то кожен абзац цієї книги буде про страждання, однак не тільки про нього, а й про інструмент, як його пережити. Зі мною можуть зараз не погодитись деякі священники, проте сповідь є не що іншим, як шекспірівським “розкажи про свою печаль.” Лише цей інструмент є інституціалізованим та доступним в кожному відкритому храмі. Закриті храми на сьогодні не є нормальним явищем, адже там мають бути ті, які чекатимуть на людей, аби вислухати їхню печаль. Так само як і центри ментального здоров'я мають бути в кожній поліклініці.
Що б ви порадили молодій пересічній людині для формування відчуття безпеки як своєї, власного середовища, так і загалом нації?
Подумати про правила: загальнонаціональні, місцеві, власні. Молоді характерно заперечувати правила, що не є поганим явищем. Оскільки молоді люди таким способом шукають нових інструментів. Інколи, порушуючи правила, можна винайти геніальні речі. Проте пам’ятаймо про ціну. Будь ласка, давайте будемо порушувати правила в експериментальному процесі, але не під час війни. Крім того, що треба йти в укриття, є ще правило № 1: будь-які ознаки посттравматичного стресового розладу (чи апатичні, чи депресивні, чи тривожні, чи психотичні) не можна лікувати методом вживання психоактивних речовин чи алкоголю. Це тільки погіршить ситуацію. Ця стереотипна, шкідлива звичка руйнує нейрон, а його відсутність робить тебе не здатним адекватно реагувати на зовнішні подразники.
Піклуйтесь про свою безпеку, дотримуйтеся правил, вірте в Україну, вона обов'язково переможе.