Подкаст «У molo є питання» / 6 епізод
У такі турбулентні часи важливо рефлексувати на те, що відбувається зараз, та обговорювати контекст «нової реальності». Коли війна закінчиться, у нас з’явиться вікно можливостей почати щось нове, переосмислити життя, цінності та навіть нашу ідентичність. Про це треба думати вже зараз, щоб потім мати основу для майбутнього. У наших подкастах “У molo є питання” ми говоримо з молоддю про молодь, і про стани та позиції молоді у системі координат перебудови України у часі та після війни, виходячи з локальних, міжособистісних та внутрішніх викликів. Ведучий подкасту Олег Малець разом з гостями говорить про важливі речі, щоб врешті-решт молоді не стати втраченим поколінням.
SoundCloud: https://bit.ly/3z7dVLd
Apple Podcasts: https://apple.co/3J6YPd7
Google Podcasts: https://bit.ly/3Pya0OL
MEGOGO audio: https://bit.ly/39YAyJi
Подкаст "У molo є питання" реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні. У шостому епізоді ми продовжуємо спілкуватись з Еллою Лібановою, академіком Національної академії наук України, директоркою Інституту демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України ім. М. В. Птухи.
У нашому матеріалі стисло переповідаємо шостий випуск подкасту.
Це вже другий наш подкаст із Еллою Лібановою, і сьогодні ми розглянемо питання міграційної ситуації в Україні, відтоку молоді після 24 лютого та те, як її повернути. Поговоримо й про сьогоднішню молодіжну політику та її лейтмотив. Почнімо із того, скільки населення виїхало з України і якою з них є частка молоді?
Мені важко виокремити саме молодь віком від 14 до 35 років. Я можу лише сказати, що неповнолітні (до 18 років), які виїхали за межі України, складали третину населення, адже кордон перетинали переважно мами із дітьми.
Чому молоді українці виїжджають, якою є їхня мотивація? І це питання стосується не тільки часового проміжку перших тижнів війни, а й того, чому це відбувається зараз. Адже, на мою думку, сприйняття війни в цих двох ситуаціях є різним.
Молодь виїжджає, тому що хоче жити краще, хоче самореалізовуватись, хоче побачити світ. І це абсолютно нормальне явище, яке притаманне кожній країні. Якщо ви думаєте, що менше виїжджають, скажімо, з країн Балтії чи Польщі, то ви помиляєтесь. Мотиви у людей виїжджати абсолютно нормальні, адже, як на мене, міграція - це рушійна сила прогресу. Якби її не було, то, мабуть, світова цивілізація так швидко б не розвивалась. Питання тут в іншому: аби ці люди не виїжджали назавжди, аби їхнє прагнення поїхати попрацювати, повчитися, заробити гроші на відкриття власної справи чи набратись досвіду завершилось поверненням до України.
Насправді зараз вже не так і багато людей виїжджає, приблизно 30 тисяч на добу. І це не обов’язково мігранти, оскільки наявний великий обіг людей, які живуть в прикордонній зоні і їздять у своїх справах туди й назад. От шалені темпи міграції та масштаби втікачів від війни припали від кінця лютого і приблизно до 8 березня. В цій вимушеній міграції є одна позитивна річ в контексті зміни нашої психології. Туризм та еміграція - це принципово різні речі. Ми завжди виїжджали за кордон у ролі туристів, мали достатньо грошей, відпочивали, нам не потрібно було звертатись по медичну допомогу чи відкривати банківський рахунок. Ми чомусь вважали, що в інших країнах краще жити, ніж в Україні. І от коли наші жінки з дітьми звернулись за публічними чи будь-якими іншими послугами, вони усвідомили, що в деяких речах ми вочевидь є попереду. До прикладу, Міністр освіти та науки в своєму виступі на щорічних зборах НАН України підкреслив, що всі його європейські колеги звертали увагу на дуже високий рівень підготовки наших школярів і студентів.
Що, на вашу думку, є визначальним для молодої людини у прийнятті рішення повернутись в Україну, якщо вона раніше виїхала за кордон?
Ключове питання у тому, скільки триватиме війна. У разі швидкого закінчення бойових дій ми втрачаємо приблизно 500-600 тисяч українців. Це ще не так багато, це не катастрофа. Проте якщо війна триватиме до кінця 2023 чи 2024 років, тоді ситуація буде значно гірша, а втрати дуже болючі, оскільки вони можуть сягнути 5 мільйонів. Тому що люди, які виїхали за кордон, не будуть весь час сидіти на соціальній допомозі, вони почнуть адаптовуватись та шукати собі роботу; мова йде особливо про тих, хто має вищу освіту. Дані Варшавського університету свідчать про те, що понад 60 % українських жінок мають конкурентні на польському ринку праці професії. До прикладу, це стосується фахівців в індустрії краси, а також лікарів та вчителів, яких бракує в Польщі. До того ж, мовний бар’єр - це питання часу, адже за 2 місяці людина може почати абсолютно спокійно розмовляти польською. Додамо й те, що діти, які підуть до садочка чи школи, потихеньку теж адаптуються та знайдуть собі друзів. Тоді у матері виникнуть сумніви, чи є взагалі сенс повертатися туди, де зруйноване житло та втрачена робота, чи варто залишитись, в перспективі дочекатись чоловіка та возз’єднатись із сім’єю вже за кордоном.
Перше, що потрібно робити, аби повернути емігрантів, це підтримувати взаємини з цими людьми. До прикладу, мама має відчувати зв’язок зі своїм роботодавцем, діти - зі своїми однокласниками, вчителями, адміністрацією школи і так далі. Варто також запровадити різноманітні курси, професії яких можна опанувати онлайн, наприклад, IT-навчання. Мені б хотілось, щоб діти навчалися за програмою української школи, але якщо це неможливо в повній мірі, то мова йде хоча б про вивчення української мови та історії. Тому що кінець кінцем все виллється у відсутність відчуття українськості. Ми повинні весь час транслювати, що цих людей чекають в Україні, в своєму рідному місті чи селі, що інфраструктура та зруйноване житло відбудується і робочі місця з’являться. Я абсолютно переконана, що міжнародна допомога відновлення України буде суттєвою і матиме позитивний вплив на ці зміни. Якщо ми цього не будемо робити, ми втратимо справді багато людей.
Трохи сумні тенденції та перспективи. Все ж як втримати тих молодих людей, які ще залишились в Україні? Яку мудру національну міграційну політику має сповідувати Україна, зокрема, у післявоєнний час?
Насамперед ми не можемо допустити, щоб молоді люди зневірилися як у своєму майбутньому, так і в майбутньому України. Найефективнішим методом запобігти цьому є доведення якості життя принаймні до рівня східноєвропейських країн. Так, я розумію, що навіть за цих умов хтось виїжджатиме, але це будуть зовсім інші масштаби.
По-друге, молодь має відчувати наявність достатньої кількості робочих місць з гідними умовами праці, можливостей саморозвитку та самореалізації в Україні. Варто також сказати, що якщо б молодь розуміла, що вона в свої 25-30 років може обійняти якусь високу посаду, і її для цього не будуть “маринувати” до 60 років, вона б, думаю, чогось прагла. Нам потрібно боротись із ейджизмом, запобігати цим стереотипам та сприяти активності молоді. Тому важливим є, зокрема, те, щоб учні чи студенти мали більший вплив на освітній процес.
По-третє, держава має виокремлювати певні напрями дії, адресовані саме молоді, і мова йде зовсім не про матеріальні засоби. Ми з дитинства повинні виховувати патріотизм у дітей. От коли ви поїдете за кордон, ви побачите, до прикладу, на балконі англійської родини в США буде майоріти британський прапор. Що поганого в тому, що на українських балконах висять українські прапори? Що поганого в тому, що в школах будуть співати гімн України чи свого міста? В перші два тижні після 24-го лютого до України повернулися десь 200 тисяч людей, 80% з яких були чоловіки, наші трудові мігранти. Розуміючи те, шо назад вже не повернутись, вони приїхали захищати свою родину та боронити Україну. І оце відчуття українськості є доволі поширеним, його просто потрібно не втратити, а розвивати.
Необхідно й ще згадати про одну дуже непопулярну річ - залучення іноземної робочої сили. В нас немає іншого шляху, зважаючи на ситуацію, яка склалася в Україні. Ми можемо скільки завгодно кричати, що нам своїх достатньо. Ні, не буде достатньо. Нам потрібно залучати робочу силу з інших країн. Переважно це будуть люди із бідніших країн, проте я сподіваюсь, що період відновлення України відкриє нові перспективи, і ми зможемо залучити сюди європейців, американців, канадців. А привабити їх мають можливості реалізації в країні, яка швидко будується, розивається та відкриває абсолютно нові шанси. До речі, те, що сюди приїжджатимуть люди із багатших країн, впливатиме значною мірою на наміри нашої молоді виїжджати.
Насамкінець пропоную вам змоделювати ситуацію: перед вами я, молода людина віком 26 років, львів’янин з вищою освітою, неодружений, не маю дітей, веду насичене соціальне життя, і задумав виїхати з України. Які б ви підібрали слова, аби переконати мене цього не робити?
Був такий період, коли з Греції виїжджало дуже багато людей, і в їхніх аеропортах висів заклик: “Повернись, Греція тебе потребує! Ми чекаємо на тебе”. Безумовно, я б використала такі слова і спробувала б пояснити, які у тебе можуть бути перспективи в Україні: створення свого ютуб-каналу чи якогось діджитал-медіа; відкриття власної школи для молоді, яка навчатиме їх, як бути журналістом чи соціально активною людиною; можливість стати помітною особою в своєму територіальному середовищі.
Я сподіваюсь, що Україна зможе пройти шлях середземноморських країн: Італії, Греції, Іспанії, Португалії. Вони всередині сторіччя були головними донорами робочої сили для всього світу, а тепер перетворились на реципієнтів.
Маю надію, що ми всі будемо знаходити ці мудрі слова і переконувати українців залишатися в своїй країні. Пам’ятаємо, що тут наш дім, віримо в Україну, вона обов’язково переможе.