Подкаст «У molo є питання» / 3 епізод
У такі турбулентні часи важливо рефлексувати на те, що відбувається зараз, та обговорювати контекст «нової реальності». Коли війна закінчиться, у нас з’явиться вікно можливостей почати щось нове, переосмислити життя, цінності та навіть нашу ідентичність. Про це треба думати вже зараз, щоб потім мати основу для майбутнього. У наших подкастах «У molo є питання» ми говоримо з молоддю про молодь, і про стани та позиції молоді у системі координат перебудови України у часі та після війни, виходячи з локальних, міжособистісних та внутрішніх викликів. Ведучий подкасту Олег Малець разом з гостями говорить про важливі речі, щоб врешті-решт молоді не стати втраченим поколінням.
- SoundCloud: https://bit.ly/3aYvKDJ
- Apple Podcasts: https://apple.co/3mJEf8z
- Google Podcasts: https://bit.ly/3HmBHXo
Подкаст "У molo є питання" реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні. Гостею третього епізоду подкасту стала Ольга Дзержинська — голова молодіжної ради при донецькій ОДА та натхненниця проєкту “Мирополіс”. Ольга у мирному житті є молодіжною працівницею, реалізовує проєкти з молоддю і для молоді. Зараз вона продовжує свою діяльність, але акценти змінилися із питань соціальної інтеграції молоді на ВПО.
У нашому матеріалі стисло переповідаємо третій випуск подкасту.
Почнімо з того, що таке соціальна інтеграція. Термін на слуху, популярний, але не всі його розуміють.
Для нас соціальна інтеграція — це про умови, які задовільнятимуть молодь, яка перемістилася, яка змогла знайти спільні точки із місцевим населенням, а також яка має можливість проводити спільні заходи. У соціальній інтеграції нам важливо те, щоб молодь з Донецької області та інших областей, які постраждали внаслідок військового конфлікту, могли переїхати до безпечніших регіонів, комунікувати з місцевою молоддю та інтегруватися у процеси.
Тобто в основі лежить комунікація. А що є фінальною ціллю інтеграції? Яку людину можна вважати інтегрованою?
Ми зіштовхнулися із цим ще у 2014 році, тож мали можливість пропрацювати це. До нас, до Краматорська, протягом цих років приїжджала молодь, яка знаходилася на непідконтрольній території Донецької та Луганської областей, тому ми маємо напрацювання по тому, як інтегрується молодь до підконтрольних Україні місць. Для нас кінцева мета — це коли переміщені особи відчувають себе як вдома, тобто мають такий же вплив на середовище, як і місцева молодь.
Це включає організацію та участь у заходах чи місцевому самоврядуванні, долучення до місцевих рад тощо. Маємо такий цікавий кейс: ми перші в Україні у молодіжній раді при Донецькій ОДА створили відділ по роботі з ВПО. І саме з 23 лютого ми розробляли проєкт, щоб провести форум для громад, які приймали молодь з-поміж ВПО, щоб було простіше інтегруватися людям у міста, куди вони приїхали. Але події змінилися, тому зараз ми взяли ширшу аудиторію та хочемо провести форум не лише для Донецької та Луганської областей, а на всі регіони. Плануємо залучити представників і представниць з-поміж тих, хто перемістився до нових регіонів, а також тих, хто брав активну участь у молодіжній політиці своїх регіонів, які постраждали у час війни. Це дасть змогу спільно з ними показати такий інструмент, який є дієвим і який ми застосовували з 2014 року.
Справді, тут момент того, що молодь, коли задовольнила свої базові проблеми, переходить до участі у житті громади. Коли зараз наявна вся ця інфраструктура, якою є діяльність у сфері соціальної інтеграції? Хто тут гравці на ринку? Як воно працює?
Наприкінці квітня я переїхала до Кам’янця-Подільського у Хмельницькій області, і більшість команди переїхало саме до цієї області, тож на своєму прикладі розповім, що ми зробили для цих громад і регіону.
Спершу ми познайомилися з місцевою владою, із молоддю, і запропонували свої успішні кейси, які були дієві по залученню молоді. Це було цікаво. Згодом ми провели зустрічі місцевої молоді та молоді з-поміж ВПО, майстер-класи, квести для дітей тощо. Також ми започаткували проведення квізів. Для них це був досить цікавий момент, бо не всі знали, що це таке.
У Хмельницьку ми відкрили коворкінг-центр для молоді з-поміж ВПО на базі Хмельницького університету: вони надали нам приміщення і їдальню, а також — приміщення дитячого табору. Зараз там ремонти, та ось-ось все повинно запуститися. Туди зможе прийти працювати як місцева молодь, так і молодь з-поміж ВПО.
Ми розвиваємо свої проєкти і хочемо завдяки ним показати, що молодь дійсно важлива, щоб люди не виїжджали далі. Адже зараз є багато перспектив закордоном і ми можемо втратити цих людей, цю інтелектуальну власність.
У нас теж буде епізод про еміграцію молоді. А з якими викликами ви зараз стикаєтеся?
Найбільш складно було зібрати команду заново і показати молодим людям, що вони потрібні, що займають своє місце у тому регіоні, куди переїхали, адже це складна психологічна проблема. Більшість представників молодіжних рад та центрів займалися активною молодіжною роботою, адже Донецька область славиться молодіжними центрами та радами, у нас була потужна мережа. І коли у нас зникла можливість працювати у своїх домівках, було дуже важко привести молодь у почуття. Пояснити, що ми можемо працювати тут і залучати молодь, яка теж переїхала сюди з інших областей: з Донецької, Луганської, Київської, Чернігівської тощо. Місцевій молоді дуже цікаві ті проєкти, які ми проводили і які здавалися нам вже нецікавими, бо ми їх уже 105-ий раз проводили. А для них це було дещо нове.
Також великою проблемою було житло. І вона залишається. У молоді нестабільний заробіток, оскільки більшість — це студенти, які ще не можуть повноцінно працювати, або ж підлітки. Це дуже відштовхує молодь, бо базові потреби не закриті, і вони не можуть думати про заходи, якщо їм немає де жити.
Момент залучення молоді до активностей. Я, наприклад, знаю, що у Львові багато молоді живе у модульних містечках, у шелтерах, і їх доволі важко витягнути в ті ж молодіжні центри. Як тут правильно працювати?
Ми працюємо зі студентами і підлітками та залучаємо їх через шелтери і Telegram-чати. Що ми ще зробили? Провели опитування: зібрали молодь в одному приміщенні і прямо спитали, які потреби для вас важливі, які ми можемо допомогти закрити, які заходи вам хотілося б проводити або брати участь. І на основі їхніх відповідей ми почали думати, що ми можемо робити, виходячи із тих ресурсів, які у нас є.
Хто є відповідальним за соціальну інтеграцію молоді в Україні?
Я впевнена, що відповідати повинні представники молодіжних рад, громадських організацій, молодіжних центрів, студентських об’єднань. Тобто ті, хто діє, хто спілкується із молоддю.
Повинні відбуватися заходи молоді для молоді. Важливий ось цей зв’язок, щоб не було враження, ніби це послання зверху. Зараз існує дуже тонка грань, і ми не можемо знати, що негативно повпливає на молодь, яка переїхала. Це може бути будь-яка точка, з якою зіштовхнеться представник чи представниця молоді з-поміж ВПО.
Знаю, що є на державному рівні стратегія соціальної інтеграції, але яка тут роль влади на місцевому, регіональному та всеукраїнському рівнях?
Їхня роль справді вагома, тому що саме підтримка — інформаційна, ресурсна — є дуже важливою. Влада безпечніших регіонів не завжди розуміє потреби молоді з-поміж ВПО. Тому коли ми працюватимемо у симбіозі – влада місцева, влада вищого рівня і наші представники ГО, молодіжних рад, організацій, молодь місцева і молодь внутрішньопереміщена — тоді буде якийсь результат. Просто потрібно розуміти, що коли ми будемо у різні сторони тягнути, то нічого не вийде
А які існують форми соціальної інтеграції? Які формати? Які з них є більш або менш ефективними?
Ми пропагуємо дві речі. Перша — це форуми. І ми проводимо такий мініформат, як молодіжні зустрічі, куди люди могли прийти, познайомитися, презентувати свої проєкти, розповісти, про що вони мріяли до активної фази війни. Переміщена молодь розповідає, як вони боролися з 2014 року і які у них були круті проєкти вдома. Ось ця комунікація – ефективний інструмент, бо завдяки розмовам у молоді з’являються круті нові ідеї.
Також серед форм — класичні квести, до яких долучаються команди як і з місцевої молоді, так і з-поміж ВПО. Беруть участь у майстер-класах, показують один одному, які бувають творчі направлення.
А ще активно ідуть виставки. Як фотовиставки, так і картинні, бо молоді хочеться поділитися своїми емоціями — і саме через мистецтво це дуже ефективно виходить
Який є ризик неграмотної соціальної інтеграції? Оскільки ми розуміємо, що зараз багато хто цим починає займатися без попереднього досвіду, без розуміння загального контексту.
По-перше, можна дуже образити представників молоді з-поміж ВПО, оскільки ми не знаємо, як проявлять себе агресія та емоції, що пережила молодь, коли сиділа у підвалах і тримала ці емоції у собі, не маючи змоги їх виразити. Це складний процес, до якого, я вважаю, потрібне залучення професійних психологів. З боку представників, які захочуть займатися соціальною інтеграцією, це буде великий виклик, адже потрібно продумати те, як вони будуть впливати, які будуть заходи тощо.
Також не можна в інший бік тягнути: що молодь з-поміж ВПО така бідолашна, треба її пожаліти, а на місцеву — забити. Утвориться такий дисбаланс, коли місцева молодь ображатиметься, що це їхнє місто і що вони не розуміють, чому повинні ділитися чимось із переселенцями.
Тут потрібно обережно втримати цей баланс. Пояснити, що ми живемо в одній країні, що ця ситуація могла скластися у будь-якій області, громаді. Війна не обирає, по кому стріляти. Є безпечніші регіони, куди молодь змогла переїхати і далі працювати.
Потрібно пояснювати, що ми у рівних умовах, але все ж молоді з-поміж ВПО трішки складніше зараз, бо вони пережили всі ці емоції та події. Це не просто звук сирени. Це коли тебе бомблять кожного дня і ти справді бачиш, як летять літаки, як вмирають люди, як їх хоронять у парку біля твого дому. Не потрібно забувати, що це велика психологічна проблема, яка буде з нами завжди. Але при цьому не надто сильно жаліти.
Щодо залучення психологів: це обов’язкова річ?
Тут ідеться навіть не про психологів, а швидше про підготову психологами координаторів, організаторів заходів. Бо деякі люди бояться щось розповідати психологу, не хочуть розкривати свої таємниці. Тому я вважаю, що психолог потрібний, щоб провести навчання і забезпечити ось ці навички молодим людям.
Також розуміємо, що соціальна інтеграція — це складна річ. Розберімося, чому вона не вдається? Чому вона може бути неуспішною?
Вона може стати неуспішною, тому що є пасивна молодь. Місцеві мешканці не завжди до кінця розуміють свою роль: що вони повинні робити, як комунікувати із молоддю з-поміж ВПО і навіщо взагалі потрібно це робити. Немає ще цього механізму, який би давай розуміння, що ми всі можемо бути в одній громаді і можемо спільно її розвивати.
Якщо не вдається інтегрувати молодь, думаю, потрібно робити великий тренінг для локальних координаторів, вчити правильно комунікувати і пояснювати, навіщо це взагалі робити.
Уявімо людину, яка переїхала і хоче інтегруватися у локальну громаду. Яким має бути її шлях?
Зважаючи, яку позицію вона займала вдома. Якщо у неї стабільний психологічний стан і вона хоче чимось допомогти, розвивати громаду, є безліч волонтерських рухів. А якщо таких рухів немає, то вона може прийти до міської ради, де вона може розповісти, що вона хоче. А також можна звернутися до начальників відділів молоді та спорту громади, і проговорити, які у цієї людини є ідеї. Місцева влада зазвичай зацікавлена у тому, щоб розвивати свою громаду на краще.
Якщо представник чи представниця молоді просто хоче брати участь в активностях, які проводить громада, вона може звернутися до гуманітарних штабів, до молодіжних центрів чи рад і дізнатися про заходи, які проводяться на місцях. Це люди з іншими думками, іншим розумінням речей, тому подібний обмін досвідом — це дуже цікаво.
Наскільки сильно потрібно вводити молоду людину з-поміж ВПО у локальний контекст? Адже більшість планує повернутися додому.
Головне — не нав’язувати. Кожна людина, яка переїхала до безпечнішої громади, сама вирішує рівень, якого вона хоче досягти. Не потрібно затягувати її на події і нав’язувати, що це зробили спеціально для неї. Потрібно спитати у цієї людини, чи вона хоче брати участь у конкретному заході. Не потрібно тиснути, бо буде відторгнення. Якщо таке станеться, молодь не братиме участь у розвитку громади і вийде у пасивну позицію.
Звісно, всі хочуть додому, до своїх батьків, якщо ті не виїхали, до своїх домівок. Вони хочуть бачити свої речі. Але ми не знаємо, коли завершиться цей етап. Потрібно пояснювати, що все, що ми спільно можемо зробити, — це створити зараз успішний кейс, який можна буде використати у громадах у зонах активних бойових дій після перемоги. Потрібно акцентувати на тому, що це обмін досвідом, культурою, навичками, цінностями, мистецтвом тощо.
Війна — це не тільки про жахливе, це ще й про розвиток. Про те, що ми повинні об’єднатися і розповідати про все унікальне, що є в українців і чого немає в інших культурах.
Через повномасштабну війну відбулася така незапланована мобілізація молоді. Дуже шкода, що це обмін відбувається через військовий конфлікт, але це також вивчення культури і також дає результат.