Подкаст «У molo є питання» / 2 сезон, 3 епізод
Зараз ми розуміємо, що молодь - це найбільш суб’єктна група в Україні. З першого сезону подкасту ми зафіксували, що ми не втрачене покоління, ми - віднайдений сенс цього світу. Молодь здатна шукати та знаходити розуміння речей, чинити мудро та нестандартно. Моло має питання і дає на них відповіді.
Уже зараз тисячі молодих людей об’єднані в громадські спільноти, якраз ті, які формують нашу національну ідентичність, які мають в собі суспільний клей, які закладають підвалини нашого суспільного договору. І є люди, які створюють, формують та розвивають ці спільноти, які є драйверами позитивних змін. Тому в цьому сезоні ми хочемо поговорити з ними.
Apple Podcasts: https://apple.co/3Xrs0yx
Google Podcasts: https://bit.ly/3ODMEaD
Spotify: https://spoti.fi/3i20yal
SoundCloud: https://bit.ly/3V0cgAN
MEGOGO Audio: https://bit.ly/39YAyJi
Подкаст "У molo є питання" реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні.
У нашому матеріалі стисло переповідаємо третій епізод другого сезону подкасту, у якому йдеться про спільноту БУР, концепцію будівничого волонтерства й цінність відповідальності у цьому ком’юніті.
Розкажіть, про що ваше будівництво?
«Будівельники і будівничі». Відштовхуючись від цього, поясню, чому ми більше схильні називати себе «будівничими», а не «будівельниками». Часто нас плутають з людьми, які будують будинки. А насправді, ми будуємо довіру між людьми, відповідальність серед молоді і розвиваємо спроможність української молоді.
БУР – це комплекс різних освітніх, формаційних, волонтерських, мандрівних програм, які мають на меті підсилити українську молодь в цих трьох ключах: довіра, відповідальність, спроможність. Ми хочемо, щоб молодь довіряла один одному, молоді з інших регіонів і собі.
Наша місія – зробити практику відповідальності щоденною. Щоб це була культура українців – брати відповідальність за себе, за свою громаду, за країну. Ми хочемо, щоб молодь була більш спроможною робити зміни в країні. І це все ми робимо за допомогою залучення молоді до таких волонтерських будівничих таборів. Тобто, будівельна робота – це інструмент для того, щоб побудувати відповідальність, довіру і спроможність.
Реалізуючи цю місію ми хочемо збудувати країну, де всі включені в суспільне життя. Так звучить наше бачення. Ми розуміємо, що зараз, під час війни, це бачення вже реалізоване. Українці вже масово допомагають один одному. Вони включені в суспільне життя: хтось воює, хтось допомагає, хтось посиляє людей з постраждалих громад.
Ваш проект про волонтерство, чи про щось більше, щось інше, ніж волонтерство?
Це зокрема про волонтерство, але не лише. Волонтерство тут більше як інструмент, а наша ціль – це розвиток молоді. Навіть може здаватись, що наша ціль – це відбудувати максимум будинків, але ні.
Можливо, також важливо слухачам почути про інші елементи БУРу.
Ми організовуємо волонтерські табори на які приїжджає молодь з різних регіонів, ми відбудовуємо будинки, допомагаємо місцевим спільнотам створювати молодіжні центри.
В нас є програма менторства, коли ми поєднуємо досвідчених людей з молоддю, яка хоче розвиватись в якихось сферах. Вони 4 місяці працюють в парах і прокачують один одного. Це, насправді, взаємне прокачування.
Є програма БУРлаб. Це лабораторія відповідальності. Це фактично школа проектного менеджменту з можливістю отримати і співфінансування на свій проект, і менторство.
Також є програма довгострокового волонтерства. Волонтери приїжджають на БУР на тиждень, а є можливість поїхати в якусь громаду на 4 місяці, на пів року. І вже більш комплексно працювати над розвитком або молодіжної спільноти, або конкретного молодіжного центру.
Давати молоді можливість волонтерити, мандрувати країною, робити щось корисне – дуже цінне для того, щоб українська молодь ставала більш включеною, більш відповідальною і робила це все з любов’ю до України.
Інколи важливо просто створити простір. Це створить ланцюгову реакцію і стане для молоді поштовхом до чогось зовсім іншого, що ми можемо навіть не очікувати.
Хто є ті люди, які йдуть до вас? Які люди є в вашій організації, долучаються до заходів і взаємодіють з вами?
Є декілька рівнів нашої цільової аудиторії.
Є люди, які вже є в нашій «бульбашці»: приходять на МолоДвіж, знають про можливості волонтерства. За нашими приблизними підрахунками, таких десь 30-40%, з тих, що приїжджають на БУР-табори. Але нашою ціллю є залучати молодь, яка не волонтерила раніше, або якщо волонтерила, це були якісь одноразові неусвідомлені дії. Вони не розуміють на цьому етапі, що це суспільна громадська діяльність. Тобто, вони їдуть допомогти людям, познайомитись з цікавими людьми з інших регіонів, побачити Україну, потусуватись, відпочити, психо-емоційно розвантажитись, не читати новини. А ми маємо спеціальну культурно-освітню, формаційну програму, щоб дати молоді можливість усвідомити цю дію волонтерства, включеності. Дати зрозуміти, чому це є важливо для цієї громади, для цієї сім’ї, якій ми помагаємо, для тебе, як для людини, яка допомагає. В нас є ряд освітніх інструментів, наприклад, рефлексії, зустрічі з спікерами, тренінги, екскурсії, які дають молоді можливість після тижня волонтерства в БУРі зрозуміти, що волонтерство – це про культуру відповідальності. Це не разово поїхати допомогти, а це щоденна практика, культура, якою ми живемо, як громадяни.
Спільнота кемп-лідерів теж складається з волонтерів, які колись приїхали на табір і їм це сподобалось. Вони зрозуміли, що хочуть розвиватись у цьому. В нас дуже гарні випадки є, коли люди приїжджали, бо побачили картинку в Інстаграмі, а потім стали частинкою суспільства. Дуже важливо ту «бульбашку» розвивати. Через війну до нас приєднуються багато людей не з громадського сектору, які до того нічого про це не знали.
Ваш задум такого дійства – це запозичення іноземного досвіду, чи український продукт, який зародився на фоні того, що відбувалося в 2014 році.
Це точно не є ідея, яку я привіз зі штатів. В нашій сфері дуже складно придумати щось унікальне. Ми завжди використовуємо якийсь попередній досвід. Мені здається, що БУР – це якась комбінація пластового досвіду, УАЛ, УКУ, ФРІ.
В принципі, волонтерські табори БУРу – це міжнародна практика. Вона звучить як «service learning camps», в рамках яких ти вчишся соціальному служінню. Ти вивчаєш різні соціальні навички, усвідомлюєш себе як громадянин. Ця практика на українському грунті набрала такого виміру як «БУР-табір» і там дійсно є елемент таборування, який ми запозичили в Пласту, компонент активного громадянства, який ми витворили на унікальному УКУшному досвіді і Пласту, і УАЛу, і ФРІ комбіновано.
Чи були якісь переломні моменти, коли ви відчували «зерно єднання» України? Чи ви це відчули лише 24 лютого?
Ми завжди відчували. Причина того, що БУР масштабувався, це відчуття запиту і результату.
Я сприймаю БУР, як один з елементів великого проекту «Змінити Україну» і його частиною я вважаю УКУ, УАЛ, ФРІ, Пласт і так далі. Тобто, ми робимо свою частку роботи для того, щоб українці відчули себе єдиною нацією. І це на таборах дуже відчувалося.
На БУР-таборі присутні завжди мінімум 15 областей і всі розуміють, що між нами є різність, але в цій різності і вмінні поважати гідність один одного і є найбільша наша цінність, як нації. В БУРі ця різність сприймається як перевага.
Коли ми в Бердянську якось стояли в колі, тримались за руки і співали пісню, більша частина волонтерів просто плакали з гордістю і глибоким усвідомленням єдності.
Мені дуже відгукується, що БУР – це не є суто «західна історія». Насправді, по кількості волонтерів у нас Донецьк на першому місці. Потім Львів і Київ.
Що є то «спільне» і що об’єднує і до війни, і в часі війни?
Ключова цінність, яка об’єднує українців – відповідальність. Якщо ми бачимо, що голова держави робить якусь дурню, ми його скидаємо і відправляємо в Ростов. В росіян навпаки. Вони схиляють голову і як раби тягнуть плуг.
Через відчуття, що це наша земля, ми хочемо тут жити, створювати, народжувати дітей і бути щасливими, з кожною спробую нас знищити, ми стаємо сильнішими.
Через почуття любові до землі, культури мови, традиції, яке виливається у відчуття відповідальності і бажання робити щось, щоб ці всі елемент зберегти, збагатити і зміцнити. І коли я зустрічаю людей з інших регіонів України, я відчуваю цю саму любов до України і те саме відчуття відповідальності, яке виливається в дію, націлену в зміцнення країни.
БУР – це як колективна психотерапія. Через спілкування з іншими волонтерами, легше зрозуміти свої емоції. І відчувати свою користь дуже практично. Тобто ти поїхав, відбудував будинок, побачив результат, отримав зворотній зв’язок, вдячність і вже почуваєшся краще.
Відповідальність – це риса, з якою люди приходять в БУР, чи яку вони здобувають, будучи в спільноті?
Я думаю, це явище часто неусвідомлене. Вони можуть приходити в БУР вже з цим відчуттям, але вони не пояснюють свою участь в БУРі, як відповідальність за країну. Вони пояснюють це тим, що хочуть допомогти сім’ї, яка переселилась з Маріуполя і зараз в Гринові облаштовує собі домівку. Але в процесі волонтерства вони відшліфовують цю ідею через комунікацію з іншими волонтерами і це стає вже більш усвідомленою ідеєю. Загалом, мені здається, що риса відповідальності присутня в нас на генетичному рівні.
Що змінилося у вашій спільноті після 24 лютого?
Дуже багато людей з нашої спільноти долучилися до ЗСУ. Першим випробуванням на міцність спільноти стало якраз завдання їх всіх забезпечити найнеобхіднішим. Тобто, перші місяці війни БУР, як спільнота, включився в те, щоб дати хлопцям і дівчатам бронежилети, каски, турнікети, аптечки, машини і так далі. Як результат, ми залучили приблизно 15 млн гривень, щоб закупити, привезти, передати це все спорядження нашим волонтерам, які пішли на фронт. Для спільноти це було дуже класним відчуттям, що ми не залишили наших людей з цими проблемами сам-на-сам.
Коли почалася повномасштабна війна і руйнування, з якими ми стикалися в 2014 році масштабнулися в 10 разів, спільнота відчула відповідальність бути на передовій цього процесу відбудови. Часто ми приймаємо рішення робити більше, бо спільнота того очікує. Ми цього року зробили те, що ми робили за 3 роки раніше. Раніше ми робили по 2 табори паралельно, а зараз стягуємо по 7 таборів паралельно. З’явилися люди, які готові брати більше відповідальності та організовувати.
Чи вимірювали ви запит? Скільки потрібно провести таборів, щоб покрити потребу в Україні вашої діяльності?
Я б не хотів говорити про те, скільки ще треба відбудувати, бо це ще не досліджено. Знову ж таки, будівництво – це радше інструмент, аніж ціль. Ціль – дати досвід волонтерства і відповідальності за країну для всієї молоді, яка в нас живе. Таких в нас до війни було приблизно 10 млн. Це молодь від 16 до 35 років, наша цільова аудиторія. Люди, яким ми хочемо дати досвід співтворення країни. Якщо це поділити на кількість волонтерів, які беруть участь в таборі, тобто на 25...
Але звичайно ж ми не одні на цьому полі працюємо. Є ще Українська волонтерська служба, яка теж багато для цього робить. Для нас актуальність БУРу ніколи не зникне. Це не є проект, який актуальний лише під час війни і в період відбудови. Навіть коли ми відбудуємо всю Україну, БУР продовжуватиметься. Бо це про те, що нам треба культивувати практику відповідальності і включеності на щоденному рівні.
Який ваш маніфест цьому світу? Про що ви хочете кричати?
Настя та Аня: «Якщо не я, то хто?» Але з цим потрібно бути дуже обережним, бо можна довести себе до вигорання. Тому, для волонтерів – «Якщо не я, то хто?», а для моєї команди – «Якщо не я, то хтось!». Важливо відчувати, що саме ти маєш взяти на себе відповідальність за те, що робиться саме зараз, саме тут. А з іншого боку, не брати на себе забагато, щоб не вигоріти і не стати неспроможним волонтером на невизначений термін.
Юрко: «Україна починається з тебе!» (В. Чорновіл). Україна, Тайвань чи інша країна, яка потерпає від несправедливості, починається з особистої відповідальності. Для мене майбутній успіх України залежить від того, що я для цього зроблю.