Подкаст «Менталочка» / 4 епізод
«Менталочка» — подкаст про переживання молоді у час війни. Це делікатні інтервізійні розмови про теперішній інтенсивний досвід, про питання, які сидять у голові і які молодь наважується врешті гучно озвучити.
Ведучими подкасту стали експертка з питань гендерної рівності Яна Пекун та кризовий психолог Олексій Удовенко, які за допомогою розмов намагаються знайти відповіді на поставлені питання. Подкаст реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні.
SoundCloud: https://bit.ly/3A2JEPL
Apple Podcasts: https://apple.co/3QOkavm
Google Podcasts: https://bit.ly/39QNAs8
Подкаст "У molo є питання" реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні.
У нашому матеріалі стисло переповідаємо четвертий випуск подкасту.
Яна: Сьогодні наша тема звучить так: “Я роблю недостатньо vs Я не можу нічого робити”. Це знайома історія для людей, які присвячують себе соціальній сфері та працюють безпосередньо із людьми, їх потребами та горем. До прикладу, психологи, лікарі, вчителі, волонтери та інші люди, які залучені до соціальної активності чи благодійності. Важливим тут є вміння розставляти межі, не забувати й про своє ментальне здоров’я та не вигорати від власної діяльності.
Олексій: Я б розпочав із розуміння того, чому такі люди, зокрема і ми з тобою, опинилися в цій сфері. На мою думку, це прояв нашого внутрішнього болю, травми чи поклику. Знаючи, що на нашому шляху траплятимуться труднощі та виклики, ми свідомо йдемо їм назустріч, тому що нам як особистостям та чи інша тема болить. Нагадую, що в нашій природі закладена соціальність, нам характерно жити в невеликих групах, взаємодіяти в них, виражати свою підтримку та допомагати один одному. А ось коли поривання допомоги виходять за рамки своєї невеликої групи, мова йде про амбіції вирішити ті проблеми, які турбують нас по життю. Я припускаю, що в умовах повномасштабної війни в Україні люди й кинулись волонтерити, тому що питання, які треба було вирішувати, стали для них особистими, близькими та болючими. От чому для тебе важливо робити те, що ти робиш?
Яна: Не уявляю своє життя без цього. Здається, я б могла займатись дуже великою кількістю соціальних тем, але обрала саме ту, до якої я не є байдужою. Я відчуваю, що правильно реалізовую свої силу та енергію. І коли я бачу певні покращення, результати в тих соціальних викликах, над якими працюю, я отримую внутрішню сатисфакцію.
Варто згадати, що працюючи з цим, можна травмуватись об свою власну роботу, якщо правильно не налаштуватись. Така діяльність вимагає глибинного занурення в проблеми, викликає переживання та емоції з обох сторін. Тому необхідно пам’ятати про психогігієну, проводити інтервізії, супервізії, саморефлексувати та давати собі час подумати про вплив власної роботи на своє життя.
Олексій: Погоджуюсь. Таке травмування в професійному сенсі було й в моїй практиці. Коли під час моїх перших консультативних досвідів щось не вдавалось, я брав всю провину на себе. Необхідно розуміти, що можуть приходити моменти, коли захочеться опустити руки. І це цілком нормальний процес. Мені здається, що на людях, які працюють в соціальній сфері, лежить якась неймовірна міра відповідальності, адже вони можуть впливати на життя, на шлях становлення тої чи іншої людини. Тому і поріг вигорання є дуже низьким.
Наші рефлексії можуть заводити нас як до піднесення і гордості за свою роботу, так і до самозвинувачень. Проте важливим є те, що вони нас кудись таки ведуть. Я дуже люблю говорити за магію запитань, адже чим більше запитань ми собі задаємо, тим більше ми ростемо й розвиваємось. Народження особистості починається із запитань до себе.
Яна: Цих два полярних стани “я роблю надто мало” - “я не можу нічого роботи” та коливання між ними можуть бути притаманні одній і тій самій людині під час виконання однієї і тої самої роботи. В таких випадках необхідно розрізняти чи це короткочасний смуток, сумніви, вигорання, чи це депресія, адже кожен із цих етапів потребуватиме різної допомоги.
Олексій: Свого часу мене надихнули роздуми однієї моєї клієнтки, яка була дуже в глибокій депресії. Мені б хотілось додати до попередньої думки, що виходячи з такого депресивного стану, ми можемо відкрити нового себе. Інколи з пізнання своїх травм та болі народжуються ідеї.
Яна: Є моменти, коли стан “я не можу нічого роботи” випливає із апатії. Ми можемо горіти своєю діяльністю, але в ній можуть бути речі, які ми не любимо робити. До прикладу, для мене це написання звітів. Я можу відтягувати це завдання до стану знесилення через те, що ця думка фоново висить на мені. Як зрозуміти межу між апатією та лінню і чи взагалі є між ними різниця?
Олексій: Насамперед те, що людина може не мати бажання чогось робити - це цілком нормальне явище. Я прихильник того, аби знаходити шляхи вирішення та можливості не робити тих завдань, яких ми не хочемо робити. Наприклад, хоч я люблю писати статті, однак мені не подобається їх редагувати, тому я попросив іншу людину взяти на себе цю функцію за гроші. По-друге, ліні не існує, є брак мотивації. Мотивація може бути як глибинна, тобто зумовлена нашою травмою чи якимось переживанням, так і поверхнева; а ось її відсутність люди можуть плутати із лінню.
Яна: Однак бувають ситуації, коли ти виснажується у процесі, і у тебе зникає бажання рухатись далі. Це ж не завжди говорить про відсутність мотивації?
Олексій: Погоджуюсь. Мотивація - це одне, а наявність сил - це інше. Я можу бути безкінечно змотивований записати сьогодні ввечері відео для мого тіктоку, однак в мене фізично немає сил через те, що цілий день проводив консультації. І це не про лінь, а про брак можливостей та ресурсів. Ці ресурси можуть бути як психологічні ( як-от брак якісного відпочинку, як наслідок маємо перевтому чи вигорання), так і матеріальні (як-от нестача грошей), так й інші. Тому перше завдання - шукати можливість.
Мені здається, доцільним було б також з практичної точки зору поговорити про мотивацію, апатію, емоційні гойдалки, волонтерство та всі ті думки, емоції, які може відчувати волонтер. Тому сьогодні ми запросили пластуна та волонтера Матвія Духа. Мені дуже подобається та філософія, яка присутня в “Пласті”. Хотілося б, аби кожен українець та українка були один одному пластунами й пластунками, мали один до одного величезний кредит довіри і готові були прийти на допомогу в будь-яку хвилину.
Яна: Я знаю, що Матвій дуже багато волонтерив ці місяці і ще паралельно працював. На мою думку, волонтерам якраз властиво бути в таких 2 полярних станах “я роблю надто мало”, “я не можу нічого роботи”. Чи відгукується це з тобою? Як ти взагалі почуваєшся і чи присутні в тебе оці емоційні гойдалки?
Матвій: Добре, наскільки це можливо на сьогодні. Так, емоційні гойдалки є. Навіть з цими питаннями мене кидає назад в мої емоції перших днів війни, як до нас почали приїжджати переселенці, ми з командою тоді будували центр на основі однієї із адміністрацій у Львові. На початку я пропускав крізь вуха поради інших відпочити, а потім - мій перший нервовий зрив. Я тоді їхав на вокзал на зустріч із представниками міської ради та волонтерами. Коли я повертався із цієї наради, я озирнувся, а навколо стільки людей з емоціями болі, розчарування, з поламаними долями, з нерозумінням що відбувається - мене це накрило і була думка, що я не можу їм допомогти. Я пробую, але всіх моїх зусиль недостатньо. Я відчував співпереживання, щем, відчай, гнів на Росію. По дорозі з вокзалу я плакав. Ця війна - це реально хаос всередині. Я називав евакуаційні потяги привидами, тому що ми ніколи не знали, скільки людей і коли приїде до Львова. Тому після перших сліз офіційно почалися качелі. Це десь на 7-8 день. Від того стресу я захворів, і навіть змушений був взяти собі один день вихідного. І таких ситуацій, які мене потім тригерили, щемили, викликали сльози, було немало. Згадати Бучу - страшенний біль і страшенна лють.
Тоді навіть не стояло питання волонтерити чи ні. Мої сили тримало відчуття того, що ти не один такий. Люди, які приходили волонтерити, були тим вогником, який допомагав не згоріти, а жевріти. Також те, що я виручав кожного дня тих людей, яких навіть не знав, було ресурсним і підігрівало мого внутрішнього волонтера.
Олексій: На жаль, ми не можемо говорити про ці умови спокійно, тому емоції, які вириваються - це цілком нормально. Чи можна сказати, що гнів, біль, розчарування хоч продукують гойдалки, проте одночасно слугують паливом і штовхають продовжувати свою місію?
Матвій: Думаю, так, але це може бути ненадовго. Це як ракета Ілона Маска, яка невдало стартанула, але приземлилась. І тут дуже важливо приземлитись і не розбитись об тверду поверхню.
Яна: На мою думку, багато хто з нас втікав в цей процес, тому що це місце сили. Ти береш на себе якусь зону відповідальності і думаєш, що хоча б щось можеш робити та контролювати. Однак запитів стає все більше, ти відповідно починаєш працювати все більше і більше, і в цьому стресі ти все одно відчуваєш, що цього недостатньо. Тебе накриває втома, ще й емоційні гойдалки нікуди не зникають. Які твої варіанти виходу з цього? Як тобі вдається приземлитись на ноги, аби не скотитись в цю депресію?
Матвій: Я почав робити те, що мені було не властиво. Я ще з скаутингу не вмію відмовляти людям у допомозі. Але тут я розумів, що палаю і не встигаю все обробляти. Тому я просто місцями почав уникати дзвінків. І коли я на наступний день передзвонював на ці номери, мені сказали про те, що їм допомогли вже інші люди. Мене це заспокоїло і дало розуміння, що я не зможу, на жаль, всім допомогти; і якщо раптом мені це не вдасться, то обов’язково знайдеться хтось інший, хто прийде на допомогу.
Також коли накопичується забагато звернень і я відчуваю перевтому, я стараюсь робити вихідні, відпочивати, відновлювати сили, їхати в гори. До того ж я обмежую себе в залученості в соціальних мережах. Я дуже почав цінувати час, який я проводжу без інтернету. До прикладу, з початку війни я користувався тільки месенджерами, а зараз ще більше можу обмежувати себе, використовуючи тільки телеграм.
Яна: Чи зміг ти б обійтись без волонтерства в часи війни?
Матвій: Я так скажу. В мене до людини, яка ні не волонтерить, ні не донатить, тільки одне питання: “А це твоя війна? Ти взагалі відчуваєш, що в тебе війна?” Бо я весь час відчуваю турбулентність, наче я в літаку, в закритому просторі, лечу і знаю, що попереду мене знову потрясе, але я знову буду летіти далі, бо іншого виходу просто немає. Ти мусиш йти вперед і “лупати цю скалу”. Ти не зможеш втекти від війни, де б ти не знаходився. Це ми не в школі на уроці історії читаємо про війну на 10 сторінці. Ми тут, ми живемо в цьому. Я не відчуваю, що літо прийшло, і ловлю себе на думці, що досі ходжу в штанах. Тільки сьогодні змусив себе одягнути шорти.
Олексій: Ми не прокинулись. Ми лягали спати 23 лютого і досі не прокинулись.
Яна: На жаль, в таких умовах ми виросли як нація. І у нас як в нації немає права це забути.
Матвій: Згідний. Одна моя подруга гарно підмітила, що втомилась бути однолітком нашої держави. В часи Помаранчевої революції ми були дітьми, в часи Революції гідності, початку війни в 2014 році, пандемії - підлітками, у зрілому віці хотілося б відпочити, але зараз у нас період становлення і попереду багато викликів.
Олексій: Насамкінець я хочу нагадати, аби ми не забували, що нас, волонтерів і людей, які проходять весь цей досвід, 40 мільйонів.