Подкаст «Менталочка» / 1 епізод

Так виникла «Менталочка» — подкаст про переживання молоді у час війни. Це делікатні інтервізійні розмови про теперішній інтенсивний досвід, про питання, які сидять у голові і які молодь наважується врешті гучно озвучити. 

 

Ведучими подкасту стали експертка з питань гендерної рівності Яна Пекун та кризовий психолог Олексій Удовенко, які за допомогою розмов намагаються знайти відповіді на поставлені питання. Подкаст реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні. 

 

Слухай подкаст на платформах:

SoundCloud: https://bit.ly/3MxAv57

Apple Podcasts: https://apple.co/3ta5GMv

Google Podcasts: https://bit.ly/3G56zLp

MEGOGO Audio: https://bit.ly/3nuvTSr

 

У нашому матеріалі стисло переповідаємо перший випуск подкасту.

 

Звідки взялася ідея «Менталочки»?

 

Яна: Наші партнери — Фонд ООН у галузі народонаселення та МолоДвіжЦентр.Львів — якраз працюють із молоддю над складними темами. Ми розуміли, що після 24 лютого ці питання нікуди не ділися, а навпаки — загострилися у зв’язку із відчуттям незахищеності.

 

Для мене дуже показовим є кейс того, коли я побачила фото з Бучі, Гостомеля та Ірпеня. Деякі кадри звідти нанесли мені травму, яку я не одразу усвідомила, адже була до такого не готова. Коли ж усвідомлення прийшло – мені почали снитися жахи. 

 

Олексій: А як ти зрозуміла, що у тебе є травма?

 

Яна: На супервізіях, які ми організовували для волонтерів і команди. Я проговорила те, що фото з Бучі та Ірпеня розділили моє життя на «до» та «після». Потім пішла на індивідуальну терапію, де психологиня запропонувала мені попрацювати з методом EMDR.

 

Олексій: Власне так і працює травма. А метод, про який ти говориш – це десенсибілізація та переробка рухами очей, якщо українською. 

Якби ви могли послати собі повідомлення 23 лютого, то що б це було?

 

Яна: Сказала б собі, що я значно сильніша, ніж можу уявити. Що я рухаюся у правильному напрямку. І що я прекрасна кризова менеджерка.

 

Олексій: А ти б себе попередила про вторгнення?

 

Яна: Не можу відповісти. Думаю, що не дуже багато б змінилося у моїй поведінці, оскільки я у жодному випадку не змогла б це контролювати. Мені все одно довелося б з цим стикнутися, це прийняти, адже це глобальні процеси, на які неможливо вплинути. Ти можеш тільки впоратися із цим сам/сама — і допомогти іншим. А ти?

 

Олексій: Хочу звернути увагу, що це так і працює. Ми не можемо вплинути на майбутнє і ми не можемо змінити минуле.

 

Та я б себе попередив, оскільки у моєму інфопросторі ймовірність повномасштабного вторгнення була на останньому місці. Я рідко фантазую, рідко думаю про майбутнє, тому єдиний момент, який я міг би змінити, це момент неочікуваності. Проте на мої дії це все одно не вплинуло б.

 

Яна: Насправді, ми звикли до контролю. Нас вчать правил, ми живемо у суспільстві, де існують певні визначення того, як потрібно взаємодіяти з іншими людьми. 

 

Ми відчуваємо контроль, а його втрата вибиває ґрунт з-під ніг людей. І у цей момент ми починаємо робити щось, що може його хоча б трішки відновити: наприклад, стежимо за новинами, слухаємо прогнози людей, які можуть надати хоч якусь впевненість. Тут варто зауважити, що я узагальнюю, адже це мої припущення і мої відчуття.

 

Коли ж виникають відкриття, як-от усвідомлення реальності, що відбувалося на окупованих територіях, ти розумієш, що контролю ні у кого нема. Що дії, які вчиняє країна-агресор, абсолютно некеровані жодними моральними правилами. І ти думаєш: а що, може бути гірше?

 

І ось тоді, коли людина нічого не контролює, виникає відчуття тривожності.

 

Олексій: Думаю, людина у будь-якому випадку нічого не контролює. Річ у тому, що ми маємо ілюзію контролю. Звідки взялася твоя травма, пов‘язана із Бучею та Ірпенем? У тебе було уявлення про світ, яке зіштовхнулося з дійсністю і у них стався конфлікт. 

 

Іншими словами, якщо будувати власні очікування — ми будемо постійно розчаровуватися, впадати у депресії. 

 

Яна: Для мене це складна думка. Я погоджуюся, що очікування призводять до розчарувань. Але якщо повернутися до контексту війни, то це закономірно, що людина на фронті буде користуватися якимись загальноприйнятими військовими правилами — адже на війні теж є правила. Саме їхнє порушення вибиває ґрунт з-під ніг.

 

Олексій: Я розумію, про що ти, але воно не вступає у супротивність із тим, про що я кажу. Тобто ми можемо будувати очікування, і справді коли вони не виправдовуються, ми страждаємо. Але це стає паливом для змін. 

 

Я не кажу, що очікування — це погано. Я кажу, що ми через це будемо страждати. І якщо ви не хочете — не очікуйте нічого. Але тоді не буде змін.

 

Яна: Я ось, наприклад, все накладаю зараз на війну і навіть не розглядаю вірогідності того, що Україна програє, що здасть свої території, тому такий варіант розвитку подій стане великими розчаруванням. Але для мене бажання очікувати перемоги — це паливо.

 

Олексій: Власне, про це і говорю. І тут ми плавно підходимо до того, чи беремо ми відповідальність за те, як ми мислимо. Ось ти мислиш у парадигмі, де ми точно перемагаємо, тож якби ми раптом не перемогли, ти зазнала б розчарування.

 

З іншого боку, якраз саме завдяки тому, що таких людей є багато, всі вони борються заради цього бачення, ми перемагаємо. Тому страждання інколи може бути корисним. 

 

Ми розуміємо, що будемо зіштовхуватися із розчаруваннями, бо хоч і можемо очікувати, що всі класно себе будуть вести, але знаємо, що це не так. Саме через це розчарування з‘являються якісь дії: для прикладу, мій блог, твоя діяльність.

 

Яна: Це як крізь терни до зірок. Так само і тут: через страждання до майбутнього.

 

Чи потрібно взагалі приймати те, що відбувається?

 

 

Яна: Мені здається, що люди по-різному трактують терміни. Для мене прийняття — це про толерування. Це не те ж, що і змиритися, бо змиритися — це коли є щось гидотне, але ти нічого з ним не робиш, воно просто є. А ось прийняття — це дещо інше. Це глибше розуміння суті і вміння сказати собі: «Моє життя було інакшим. У ньому не було таких складних речей. Але зараз я розумію, що у ньому є багато важливих моментів і я готова з цим вживатися».

 

Не знаю чи донесла я думку, але для мене «прийняти» (ймовірно через те, що я працюю у темі інклюзії) — це глибше, аніж просто змиритися. 

 

Олексій: Звісно. Прийняти — означає зрозуміти, що відбувається. Це глибше. 

 

Якщо повернутися до Бучі, то можна подивитися і спробувати без оцінок розповісти, що там відбулося, віднестися до цього із холодним розумом: наче воно там є, воно існує, я це розумію і можу прийняти.

 

Яна: Для мене незрозумілим є те, що мені потрібно зробити, щоб це не повторилося. Бо, як на мене, відсутність можливості впливати — це і є найважче: тобі постійно здається, що ми робимо недостатньо, що вже починаємо забувати. І це глобально впливає на перебіг війни. 

 

Повертаючись до Бучі та Ірпеня, то для мене ці фото — це не просто про передачу гуманітарної допомоги, організацію роботи волонтерів чи глобалізації факту злочину. Це про те, що ти не можеш вплинути на дії неадекватних людей. Дії, які просто не вкладаються у голові!

 

У мене є ілюзія ідеального життя. Я — це та людина, яка працює із людським горем професійно і яка робить це, бо у моєму світогляді можна все вирішити любов‘ю чи глибокими розмовами. Саме через це я почала допомагати людям: бо відчула у собі ресурс вчитися розуміти чому їм погано, чому вони роблять так чи інакше, бо почала шукати відповіді на ці питання, бо відкрила для себе існування методик, що цьому сприяють.

 

Олексій: Маю класний приклад особистісного зростання у контексті цієї теми, адже мені важливо було у певний момент зрозуміти людину, що здійснює насильство, інакше я б не міг з цими людьми працювати і не міг допомогти тим, хто постраждав від насилля. Тому був момент фазового переходу, коли я зрозумів кривдника. Коли побачив у цій людині людину. Глибоко травмовану, нещасну від того, що з нею відбувається, адже наслідки насильства стосуються не тільки того, хто постраждав. 

 

Коли це сталося, я зробив висновок: для того, щоб щось побороти, треба його зрозуміти. Це стосується і тих жахів, які відбуваються сьогодні.

 

Яна: Я б хотіла знати, чому це відбувається. Найбільше мене травмували історії про вбивства, ґвалтування дітей, інтерв’ю постраждалих. Для мене це не просто злочин, бо я добре розумію природу зґвалтування, яку свого часу розбирала з професійної точки зору. Як не глянути, але те, що роблять росіяни, не можу зрозуміти. Можливо, психіатри бачать у цьому якість маніакальні розлади. Адже ці люди потім повертаються до своїх сімей, до своїх дітей.

 

Олексій: У нас є ряд вроджених речей, їх небагато. Наприклад, характер, звички, правила ми здобуваємо та формуємо впродовж життя. Але є у нас закладені базові системи, як-от розпізнавання «свій-чужий», які потрібні, щоб людина вижила. Я говорю тут про перших людей, які ще навіть не належали до класифікації «людина розумна». Їхнє життя щохвилини було виживанням, бо попити води — це означало, умовно, піти до ставка з крокодилами, де ти, можливо, помреш. Так у наших предків сформувалися дві групи: «свій» і «чужий». І тут цікаво те, що саме ми відносимо до першого кола, адже ми визначаємо це вже на основі особистого досвіду. Тобто сам принцип поділу базовий, а те, як воно працює, визначає життя.

 

Конкретний приклад:  у племенах Танзанії, «свій» — це три людини, які з ними живуть і коли їх запитують, хто живе у лісі, вони кажуть: мавпи, скорпіони, сусіднє плем‘я. Тобто для них це все тварини, яких вони можуть їсти. Є ті, хто включають у систему «свій» все живе, що є на світі.

 

Отож, якщо на це подивитися з такої точки зору, то можна говорити про росіянина, для якого у системі «свій» є, напевно, тільки він, дружина і дитина. Можливо, ще мама. Все, що за межами цього кола, вже не стосується його. Їх не хвилюють соціальні питання. Ми ж чуємо від них постійно ці наративи: зле НАТО, злі українці, бандерівці. Росіяни дегуманізовані. А ми, як європейці, звикли, наприклад, що можна вийти і випити кави. Це частина нашого життя і нашого середовища. Це все — «свій».

 

Яно: Важливо ще сказати, що насильство для Росії дуже нормалізоване, навіть якщо згадати про скасування закону про протидію домашньому насильству. Їм не потрібно захищати постраждалих, бо для них жінка — це не людина. Вона повинна бути домогосподаркою. І якщо чоловік захоче її побити, то він може її навіть зґвалтувати. 

Олексій: Насправді, є –  паради зі стрічками. Це їхні цінності, які відрізняються від наших. Це культ карго, про який я трішки розповім.

 

На території проживання деяких африканських племенах свого часу розміщувалися американські бази. Біля них завжди скидали якусь провізію, зброю тощо. І коли Америка звідти ті бази прибрала, то у племенах сформувався культ карго. Вони з дерева робили злітні смуги, літаки, копіювали рухи людини, яка падає з неба. Вони імітували попереднє звичне існування.

 

У Росії відбувається імітація армії, імітація життя, імітація законів, які не працюють. Це такий глобальний культ карго: начебто є якась глобальна сила, яка їм все дасть, якщо вони будуть імітувати. Але треба не імітувати, треба робити.

 

І повернімось до нас. Мені здається, ми, українці, разом із цим досвідом дорослішаємо. 

 

Що допомагає вам залишатися при здоровому глузді?

 

Яна: Для мене цей період — це дуже інтенсивний досвід, коли постійно доводиться копати дуже глибоко і я не встигаю від цього відпочити. З цим стикнулася не тільки я, а й багато людей із мого оточення.

 

Якщо говорити про ретроспективу з першого  дня повномасштабного вторгнення, мені допомогло те, що я ніколи не дозволяю собі розкисати. Мені потрібно завжди виглядати супер. Це мій спосіб тримати себе у тонусі, так ніби я таким чином забираю собі контроль над життям: ранкова кава, йога. Не все мені вдавалося зробити у критичні моменти, але я розуміла, що це такі речі, яких я не можу оминути.

 

Також робота. Я людина, яка не може сидіти без роботи. Це моя можливість реалізуватися і знайти відповіді на ті складні питання, які час від часу мене накривають: про сенс життя, про взаємодію між людьми. Їхній контекст залежить від періоду життя, від того, що я проживаю. 

 

Олексій: А ти знаходиш на них відповіді? Бо, наприклад, коли у мене є філософські дилеми з приводу сенсу життя, я приходжу до висновку, що воно є, як є, на це я вплинути не можу, а зрозуміти як воно є, — не у моїх силах.

 

Яна: Я їх собі ставлю. Багато думаю про них, навіть ненавмисне. І мій мозок підкидає мені відповіді рано чи пізно.

 

Все залежить від ситуації. Якщо це питання, де можна отримати відповідь, то хотілося б це зробити. Чому я люблю своє життя? Бо воно багате на внутрішні відкриття.

 

Олексій: Тобто це свого роду спосіб побачити, розширити кругозір, але водночас зберегти контроль. З одного боку ми всіма силами намагаємося вчепитися за відчуття контролю, а з іншого — дійсність у тому, що ми не можемо контролювати майбутнє. 

 

У мене є невеличка казка. Якось жив один чоловік. Він лежав у себе в ліжку і ніяк не міг заснути: йому було холодно то жарко, то весело, то сумно і так його розривало від цих почуттів, що він помер. Потрапив він до Смерті, яка йому каже: «Друже, я дам тобі другий шанс, але тобі треба повчитися у трьох вчителів» і відправив до першого вчителя. З темряви до нього виглянув Чорнобог і наказав пам‘ятати про своє минуле, про своїх предків – батьків, про свій досвід. І одразу Смерть його перенесла до другого Бога. Це був Білобог. Він наказав планувати майбутнє і думати про те, що буде завтра. Далі Смерть перенесла його назад до себе. І запитала у чоловіка: «Ну як, ти повчився у трьох Богів?», він відповідає: «Так, повчився», а вона питає: «Хто був третім Богом?». 

 

Ось ти як думаєш?

 

Яна: Це був він сам. Тому, що людина може обирати. Для мене ця історія про це.

 

Олексій: Підписуюся під кожним словом, але доповню: було минуле, було майбутнє, а ще є теперішнє, про яке ми дуже часто забуваємо. І в цій казці був третій Бог — так, це він сам. Ми не можемо передбачити майбутнє, бо ми від думок про нього тривожимось. Якщо ми живемо минулим, то відчуваємо себе пригніченими, відчуваємо провину. Натомість якщо ми фокусуємося на теперішньому — ми починаємо жити і у нас з‘являється вибір і І це про контроль. Ми можемо контролювати тільки зараз.

 

 

З часу повномасштабного вторгнення ми забули про теперішнє. Думаємо: ось почалася повномасштабна війна, до того було добре. Або ж думаємо: коли то все закінчиться, як то буде? Але у нас є теперішнє, де можна одягнутися добре, зробити манікюр, записувати подкаст.

 

Яна: Абсолютно згідна. Поговорімо ще про стан підвищеної тривожності, яка змушує нас часто відчувати теперішнє викривленим. Для мене тривожність майже не притаманна, але це те, що я не ігнорую ніколи. Адже якщо такий стан з’являється, це сигнал про дискомфорт. Тривожність для мене подібна на страх — і це справді споріднені речі. Це щось таке, що ти не можеш не помітити. Ти можеш хіба свідомо ігнорувати.

 

Олексій: Свого часу я придумав слово «надміркування», яке означає стан, коли ми надто багато думок присвячуємо чомусь, коли самі себе накручуємо. Адже психіка — це процес, тому будь-що із нею пов’язане потрібно усвідомити та пропрацювати. Отож, коли ти розумієш, що тривожишся, то це неодмінно потрібно пропрацювати.