Листи з Мирополісу. №8: Олександр

Олександр, 22 роки, Кривий Ріг

Мене звати Олександр Богун, мені 22 роки. Живу в місті Кривий Ріг. У цьому році закінчую навчання на бакалаврі, за спеціальністю  «Менеджмент» у внутрішньо-переміщеному Донецькому національному університеті економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського. Університет переїхав з Донецька до Кривого Рогу в 2014 році через війну на сході України.

 

У позанавчальний час я займаюсь активною громадською діяльністю у Кривому Розі - очолюю Молодіжний виконком Металургійного району, який концентрує майже все студентство міста: 6 вищих навчальних закладів, 4 технікуми та 2 коледжі. А у лавах студентського самоврядування ДонНУЕТ відповідаю за зв’язки з громадськістю у ролі заступника голови. Моя улюблена діяльність у громадському секторі – проводити тренінги. Я дуже люблю публічні виступи, а через них надихати людей до активізму і молодіжної участі на своєму прикладі та досвіді.

 

Окрім того, разом з чудовою проактивною командою на початку 2022 року офіційно зареєстрували Криворізький відокремлений підрозділ Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація регіональних ініціатив». У нашому місті це мала б бути ледве не єдина діюча молодіжна організація. Мали великі амбіції. Командою ми вже спланували перші заходи та соціальні проєкти для реалізації. Але розпочалась повномасштабна війна.

 

24 лютого прокинулись з сім’єю від дзвінків родичів та близьких. Перші новини, які побачили – ракетні удари по військовій базі у Кривому Розі. Далі побачили новини про повномасштабну війну та напад Росії на Україну. Стало дуже страшно. В першу чергу ми з сім’єю зібрали тривожні валізки та знайшли сховища поблизу. Ніби вчора ще було звичайне життя, а з 24 лютого страх перед майбутнім, за близьких, сирени та страшні новини 24/7. Життя з того дня повністю змінилось у всіх. 

 

З перших днів повномасштабної війни, після 8 років війни на сході України, я мав внутрішню потребу діяти та бути корисним. Починаючи з другого дня я займався допомогою у своєму будинку з підвалом та на районі. Через пару днів до мене пролунав дзвінок з виконкому з повідомленням про потребу допомоги для розвантаження та сортування гуманітарної допомоги у новоствореному Криворізькому міському штабі з прийому біженців в "Народний дім". 

 

Перша моя думка була «ось як зараз я можу бути більш корисним». З досвіду розумів що для того, щоб молодь залучити на волонтерство, потрібно щоб її хтось зустрів на місці та провів інструктаж. Ідеально, щоб це була так само молода або знайома людина. Це все зменшує напругу. 

 

Тому я терміново зробив сторі в інстаграмі про потребу у волонтерах та відмітив майже всі навчальні заклади міста та зробив публікації у телеграм-каналах вказавши свій номер для зв’язку та одразу поїхав до штабу разом з молодшим братом. 

 

Перший тиждень я волонтерив кожен робочий день у штабі з прийому біженців, зустрічаючи та адаптуючи нових людей, які відгукувались на допомогу. На перших вихідних відлучившись від штабу, особисто координував близько 40 волонтерів на окремій точці збору та сортування гуманітарної допомоги. Мій телефон першого тижня буквально розривався від дзвінків.

 

Волонтерство для мене було не тільки покликом душі, а й порятунком від депресії. Кожного дня я знайомився з новими людьми, обіймався, був постійно чимось зайнятим та відчував себе корисним. Ми ділились смішними історіями, підтримували один-одного, обмінювались соціальними мережами – все як у молодіжних компаніях. Кожна нова людина здавалась досить рідною і це підтримувало загальний дух. Ми ніби розчинялись у моменті та дуже ефективно відволікались від новин. Це було цікаве відкриття для мене.

 

На другий тиждень я дізнався про смерть свого приятеля у лавах ЗСУ – Івана Покидька… Йому було 19 років. Він був з Кривого Рогу. Він щиро мріяв бути військовим та багато цікавого розповідав про воєнну справу. Він був мужнім хлопцем, чуйним до інших та патріотом. 

 

Пізніше моя сім’я втратила зв’язок з нашими родичами у Маріуполі. Ми їх шукали різними способами – всюди була тиша. Хвилювались дуже сильно. Тільки через 3 тижні вони вийшли на зв’язок, повідомили що з ними все добре та зараз вони вже нарешті у безпеці. 

 

Особисто я з сім’єю прийняли рішення залишитись у рідному Кривому Розі. Тут наша земля, тут наші рідні, тут ми потрібні. Моя мама лікар і я з молодшим братом пишаємось нею. 

 

Кривий Ріг теж продовжує своє життя. У нас тут проходять вечора поезії у бомбосховищі, стенд апи та квартирники. Ми сильний духом незламний народ! Єднаємось, сповнюємо життя сенсами з надіями на краще.

 

До останнього не вірив, що у 21 столітті можлива війна в таких масштабах. Якщо раніше було ніби дві реальності в Україні: в одній – війна, а в іншій – безпечно і спокійно. То зараз вона одна для всіх. Маємо її вже 8 років, а повноцінно відчувати разом зі світом почали тільки в ці трагічні часи. 

 

У ці важкі часи ми можемо віднаходити спокій у підтримці один-одного, природі, любові та саморозвитку: інтелектуальному, фізичному, емоційному. Також дуже важливо ставити для себе маленькі цілі та досягати їх. Це все допомагає повернути відчуття того, що ми на щось впливаємо – в першу чергу на своє життя. Це важливо будь-де зараз для тих, кому важко

Лист від 2 травня 2022 року