Листи з Мирополісу. №6: Христина
Христина* представниця місцевого органу самоврядування. Вона допомагає молодіжній раді розвивати молодіжну політику громади та працює у галузі сільського господарства та науки. Христина у 2021 році долучилась до «Мирополісу – молодіжна мандрівка СХІД», де разом з іншими учасниками та учасницями, які представляли різноманітні молодіжні ради, мандрувала містами та містечками українського Донбасу.
Лист №6
Христина, Херсонщина, 31 рік.
* (ім’я змінено з міркувань безпеки, через проживання на окупованих територіях)
Війна – це біль, кров, смерть, втрати.
Я багато чого пережила в житті, рано втратила маму, стала самостійною, завжди була сильною та цілеспрямованою, знала де йтиму та що робитиму, в мене була купа ідей, задумів та планів.
Що я б могла розповісти про себе? Я наймолодша представниця місцевого органу самоврядування. Допомагаю молодіжній раді розвивати молодіжну політику громади, працюю у галузі освіти, для мене це гордість та честь, безмежно люблю свою роботу і хочу далі займатися розвитком аграрної науки в Україні. Так було до початку війни.
Війна, страшна, повномасштабна з вибухами у всіх куточках України застала мене у столиці під час відрядження за 700 км від дому, рідних! Потім були довгі пошуки транспорту в напрямку дому, білети на потяги розкуплені, автобуси переповнені, на трасах під Києвом страшенні затори, гуркіт, обстріли.
Cтільки військової техніки я й уявити не могла, що колись побачу, знову дуже страшно, головне щоб пропустили та не вбили, ура майже вдома, 25 лютого я дома. В цей же день знову вибухи, бомбосховище, потім тиша, від якої ще страшніше.
Я розгублена, не знаю що робити далі, що робитиму потім, коли це все скінчиться, не можу знайти своє місце в сьогоднішніх подіях, хочу бути корисною, але не знаю з чого почати. Мене накриває розпач. Пишу, підтримую, допомагаю, роблю все що можу, але розумію, цього недостатньо. Нас не вчили, як діяти в таких ситуаціях, ми не маємо такого досвіду! Але знаю точно, ми повинні лишатися людьми! Не брати більше, ніж нам потрібно, допомагати тим хто потребує нашої допомоги, підтримувати один одного, згуртовуватись.
На 8 день, восьмирічної війни прийшло розуміння, що треба брати себе в руки, в нашому населеному пункті закінчується їжа, ліки ми на грані гуманітарної катастрофи. Так я почала займатися волонтерством, адаптуюся до умов які склалися, збираю навколо себе однодумців, починаємо активно співпрацювати з фермерами та агропідприємствами, формуємо продуктові набори, допомагаємо одиноким пенсіонерам, багатодітним сім’ям, всім потребуючим. Створюємо штаб збору та надання лікарських засобів та інших життєво необхідних речей. Потрохи сприймаю нову реальність, з кожним днем все більше працюю, розумію в якому напрямку рухатись аби бути максимально корисною.
Я ще ніколи так не пишалась, що я Українка! Наш дух не зламати, наша сила в нашій правді та єдності!
Лист від 17 березня 2022